У Пхеньяні знову влаштували гучну виставу, ту саму, де все має сяяти і блистіти, ніби золотом посипано. На чолі процесії стояв сам Кім Чен Ин — той, що вже звик до ролі режисера власної держави. А цього разу епізод був, як завжди, величний і трохи абсурдний: він урочисто розрізав стрічку нового житлового кварталу, що збудували в столиці. Здавалося б, чергова північнокорейська помпезність, але тут є «родзинка» — вулицю присвятили зовсім не корейцям, не героям місцевих міфів, а… учасникам бойових дій у Курській області.

Назву теж придумали пафосну — «Себель», мовляв «Нова зірка». У цій символіці в них там усе просочене, кожен слоган сягає небес, кожне слово — то мало б бути пророцтво, а на ділі виходить таке собі подекуди наївне, але голосне бубоніння. Для північнокорейських пропагандистів це цілком нормально: вони з будь-якої події вміють зліпити «історичний поворот». І от тут — нова історія, «зіркова», як вони кажуть. Хоча, як би хто там не крутив, сама ідея звучить дивно: вулиця в Пхеньяні на честь загиблих людей, що лишили свої життя далеко за кордоном, в чужій країні, в реаліях чужої війни.

Сам район виглядає так, ніби його спеціально вилизали перед візитом, як це в них заведено: будинки рівненькі, яскраві, та з тою характерною відтінковістю, що нагадує новорічні картинки з дитячих книжечок. Усе чисте, доглянуте, кожен кущик, певно, пройшов через суворий відбір. І коли Кім Чен Ин вийшов до публіки, натовп завмер так, ніби зараз мала статися якась велика метаморфоза. Але метаморфоза була стара й знайома: диктатор виголосив промову про свою «невичерпну любов до народу», про «вдячність полеглим героям» і «священність виконаного обов’язку». Це те, що в них уже десятиліттями повторюється, як молитва.

Проте найбільш показовим моментом стала церемонія вручення ключів. Тут Кім Чен Ин вирішив зіграти особисто — без посередників, без зайвих рук, просто сам підходив до кожної сім’ї, яка втратила когось із рідних на російській війні. Він тиснув руки, кивав головою, промовляв ті самі штамповані, але голосно піднесені фрази. Можна собі уявити той момент: родини стоять, люди з кам’яними обличчями, бо в тій системі навіть горе мусить виглядати «правильно», не надто гучно, не надто особисто, а так, як велить держава.

Ключі, які він вручав, теж були символічні — ледве не золочені; хоча насправді це просто черговий театральний реквізит, що мав показувати: «Ось, держава про вас дбає». Але чи можна назвати це турботою? Виходить доволі іронічно: люди загинули на війні, що їм навіть не належала, а тепер їхні сім’ї отримують квартиру, яка стає водночас нагородою і нагадуванням про те, що їхні близькі загинули за чужі інтереси.

Зрозуміло, що вся ця подія була тонко продумана. Пхеньян дуже добре знає, як виглядати перед зовнішнім світом, як формувати потрібний образ. Особливо тепер, коли їхні стосунки з росією раптом стали надто теплими, аж підозрілими. І хоча Північна Корея давно живе у своєму замкненому коконі, будь-який жест у напрямку Кремля — то наче новий будівельний блок у дивному союзі, який може змінювати баланс сил у регіоні.



Якщо глянути глибше, це відкриття вулиці «Себель» — не просто умовний знак уваги до сімей загиблих. Це політичний сигнал, тонко запакований у яскраву обгортку. Він говорить світові: «Ми не просто спостерігаємо, ми активно в темі, ми — учасники великої гри». Ще й з таким натяком, ніби вони та росія — майже що побратими, які стоять за одним столом і ділять між собою роль «сильних світу». Хоча насправді КНДР лишається, як була, залежною від зовнішньої допомоги і від партнерів, що можуть їй бодай щось дати.

Самі ж сім’ї… У їхніх очах, певно, змішалося багато всього — втрати, страх, розгубленість, а ще й ота примусова вдячність, що її держава вкладає в кожного громадянина ледь не з молоком матері. Там не заведено питати: «А чому наші діти загинули на чужій війні?», там не заведено ставити питання про сенс, бо там сенс завжди один — той, що оголосив лідер.

І все ж у тій показній величності проглядається щось гірке. Можеш хоч золотими фарбами мазати будинки, хоч пісні співати, хоч барабани бити — але це не змінює суті: за кожними дверима, де сьогодні вручено ключі, живе чиясь незагойна рана. І скільки б держава не будувала цих «зіркових» кварталів, вони не висвітлять темряву, в яку занурюються люди, коли дізнаються, що їхній син чи брат загинув далеко, у Курській області, серед чужих полів та чужих окопів.

Пхеньян же продовжує жити у своїй гучній реальності. Там кожна подія — то спектакль, кожен жест — політичний символ, кожен квартал — спосіб розповісти світові чергову історію про «велич нації». А справжнє життя людей, їхні буденні радощі і чорні дні — то вже справа другорядна, якщо не третя.

І ось так, у сяйві прожекторів і під гул гучномовців, з’явилася нова вулиця «Себель», «Нова зірка». Зірка, яка мала би світити сім’ям загиблих. Але насправді вона швидше нагадує холодний полярний промінь, який освітив тільки те, що в тій війні, котра не має нічого спільного з інтересами корейського народу, загинули люди, а тепер їхні втрати стали частиною чужої пропагандистської гри.

Усе це виглядає так, ніби Північна Корея хоче показати: «Дивіться, ми вміємо бути лояльними, ми пам’ятаємо, ми шануємо». Та якщо придивитися, ця лояльність — не про людей, не про горе їхніх родин, а про політику. Квартал стоїть, промови виголошено, стрічки перерізано — а справжня правда губиться десь між високими фасадами та холодним північним вітром.